Выбери любимый жанр

Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 1


Изменить размер шрифта:

1

Галина Вдовиченко

Маріупольский процес

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Передмова

Людина і любов на війні, псевдо якої – АТО

У сучасному українському літпроцесі, виявляється, бувають, окрім радісних відкриттів, іще й приємні збіги. Шість років тому, навесні 2009-го, будучи «журістом» конкурсу «Коронація слова» у жанрі «Романи», я звернув увагу на рукопис, який вражав не лише незвичним сюжетом (чоловік впроваджується у зграю вовків), а й простою і водночас надзвичайно соковитою мовою. Я був радий, що переважна більшість колег по журі – прозаїків, критиків, видавців – розділили мою думку й присудили роману «Замок Гербуртів» першу премію. Уже після оголошення переможців дізнався ім’я авторки – Галина Вдовиченко, письменниця зі Львова. Згодом роман вийшов під іншою назвою – «Тамдевін».

Нинішньої весни довелося знову бути в журі (тепер уже як переможцю першої «Ґранд-Коронації») конкурсу для володарів лише перших премій попередніх «Коронацій». Роман «Маріупольський процес» узявся читати не відразу, надто багато останнім часом виявилося охочих писати про Революцію Гідності й АТО. Але моя насторога зникла вже після кількох сторінок. Твір вразив якоюсь, я б сказав, зворушливою людяністю в зображенні подій, нібито добре відомих із ЗМІ й розповідей очевидців. І не лише неординарним сюжетом – захопленого в полон українського вояка із Західної України терористи віддають у своєрідне рабство жительці села, що неподалік Маріуполя, у якої закутий у кайданки укроп трудитиметься на ремонті хати…

Що далі читав рукопис, то більше переконувався: нам не вистачає саме такого твору про те, що ми називаємо нинішнім драматичним українським буттям, про те, що відбувається тепер на Донбасі. Події поставали через людські долі й характери, виписані яскраво та водночас мовби якось непомітно для ока, так що їм віриш одразу. У газетах та інтернет-виданнях про цьогорічні «Коронацію» й «Ґранд-Коронацію» можна було прочитати, що «Маріупольський процес» – це роман про кохання сепаратистки й бійця АТО. Я б заперечив: це насамперед роман про історію пізнання людини людиною, про ламання стереотипів щодо «західників» і «східняків» крізь звичайні людські почуття, про відкриття через це пізнання самого себе, світу та перемогу цих почуттів над жорстокістю й абсурдом цієї, як, зрештою, і всілякої війни.

Історія взаємин, пізнання, розчарувань і здобутків Ольги і Романа не тільки зворушує, змушує переживати, затамовуючи подих, а й спонукає переосмислювати те, що ми знаємо про донецькі події, АТО, її учасників і сепаратистів. А чого вартий образ простої дівчини з того ж донецького села, що й Ольга, – колоритної Вальки Самореклами! І ніякі ці жінки не сепаратистки, вони просто по-жіночому щиро хочуть жити й кохати під мирним небом. У романі багато драматичного і водночас ліричного, що робить твір особливо сприйнятливим.

Переважна більшість членів журі поставили «Маріупольському процесу» найвищі бали, а я згодом дізнався, що автором роману-переможця, як і шість років тому, тільки тепер уже в другій «Ґранд-Коронації», є… знову Галина Вдовиченко. Щиро порадів, бо після «Замку Гербуртів» було видно творче зростання авторки з кожним новим романом. І ось «Маріупольський процес»… Зникли й питання, звідки авторка так достовірно знає природу і людей Донбасу, – з-під Маріуполя, як виявилося, її чоловік і в тих краях вона неодноразово бувала, добре знає, як мовиться, обстановку й місцевість і, найголовніше, – людей. Як і тих земляків-львів’ян, які воюють з агресором в українській армії.

«Маріупольський процес» обов’язково має бути прочитаним на окупованій частині Донбасу. Буває, правдивий, такий, що щемить душа після його прочитання, твір вартніший за всі пропагандистські й контрпропагандистські статті та передачі. Так маємо й тут. Бо роман цей саме про людину, про її метання й пошуки, про Схід і Захід України на рівні «східняцьких» і «західницьких» душ і болю. Він таки і про любов, яка одвіку проростала всупереч усім війнам і терористам.

Володимир Лис

* * *

Територія заповідника «Кам’яні могили», що неподалік Маріуполя, є частиною Українського кристалічного щита. З нею пов’язана легенда про те, що колись на місці цієї гірської країни було королівство. Злий чаклун зачарував його. Існує спосіб, як зняти чари з цього місця, але досі ніхто не зміг цього зробити.

Краєзнавчий довідник

Час бойових та окупаційних дій у Донбасі був сповнений знаками, таємницями та містикою…

Олена Степова, блогер з Луганщини, Фейсбук

Звичайно, усюди, навіть у Слаці, є політики і священники, айятолли та економісти, які переконують, наче реальність – це те, що вони нам говорять. Не вірте їм, вірте лише пописувачам, цим банкірам, які перетворюють друковані аркуші у цінність, але не намагаються видати результат за істину.

Малкольм Бредбері. Курси обігу

Частина перша

1

Плямистий малюнок опалих черешень на землі. Червоних, розчавлених ягід з рудими цятками. Із висоти майже трьох метрів цей клаптик битої землі, оточений споришем, нагадує знайомий контур. Тю! Та це ж карта України! Химерна картинка, клякса у шкільному зошиті, витолочена ногами залисина у траві.

Он викручена лінія заходу – профіль собачої морди, нахиленої до грудей. Короткі лапи – Одеська область та Крим. На півночі, де Чернігівщина, – спина зі складеними крилами. Крилатий пес, пес-пташеня перед стрибком. Ольга давно зробила це відкриття, ще на уроках географії у шостому класі. Чи ще хтось це колись помічав? Вона ніколи не з’ясовувала. Хотіла було запитати вчительку, чи не нагадує їй Україна маленького французького бульдога, але засоромилась, побоялася, що з класу виженуть. А тепер – буває ж таке! – карта намалювалася на її подвір’ї під баргароном.[1]

На географічних картах Ольга розумілася найкраще з усіх у класі, а може, навіть краще від учительки географії Катерини Юхимівни.

Зірвала, потягнувшись, із гілки над головою лискучу ягоду баргарона, розчавила її язиком до піднебіння – смакота… Улюблене заняття – вилізти на дерево й сидіти тут, роздивляючись навсібіч. Особливо у сезон черешень. Попльовуючи кісточки у траву.

Колись Ольга зафарбовувала контурні карти просто так, не для оцінки, для себе. Одноманітне шорхання олівцем по папері висмикувало її з дійсності – вона линула у свій світ. Навіть після батькових п’яних прочуханок у хаті, які закінчувались тим, що баба Аня, і мама, і Ксюха ображено шморгали носами й збирали розкидані речі (батько називав цей процес «поганяти бабів»), молодша його донька навіть сльозинки не витискала. Вона западала у мовчанку. Годину-другу сиділа з олівцями над контурними картами, що залишилися від сестри та брата майже новенькими, і навіть не чула гарчання батькового хропу із сусідньої кімнати. Обриси країн нагадували їй якісь предмети та живих істот. Цієї схожості не зауважували, хіба погоджувалися з тим, що Італія – це чобіток. Але хто ж не знає, що Італія схожа на чобіток? Багато іншого ніхто не помічав. Країни складалися пазлами, лягали кожна на своє місце, утворювали клаптикові ковдри, якими накривали континенти.

вернуться

1

Місцева назва черешні. (Прим. ред.)

1
Литературный портал Booksfinder.ru